Держава взагалі будується на фундаменті, який називається "культура"

Тризуб

відділ з питань культури, туризму, національностей та релігій стрийської рда

Карта

Стрийський район

Календар

ПнВтСрЧтПтСбВс

Ми у Facebook

Стрийський регіон / Угільня

Угільня

 

Уголна

У лісі над Сельським Потоком -

Тіні предків, століть течія.

Звідтіль пішла праведним кроком

Предвічна Уголна моя.

 

Навкруг велетенського дуба,

Де церква до неба сія

І снить із могил її згуба,

Воскресла Уголна моя.

 

Кут-угол, що дав їй імення,-

Мов прапор, несхитний в боях.

Історія віще знамення -

Сучасна Уголна моя.

 

Під брязкіт мечів харалужних

І співи дзвінкі солов'я

Життями людей своїх мужніх

Зростала Уголна моя.

 

У будні, в неділю і в свята

Тут пращури й сущі - сім'я.

Трудами й піснями завзята,

Зміцніла Уголна моя.

 

Гостинцем із синього бору, 

Здолавши чужинця-змія,

Ступає з надією вгору

Квітуча Уголна моя.

 

Не гідний звання її сина,

Хто любить у ній своє я.

Велика Вітчизна - Вкраїна,

Мала - це Уголна моя.

 

                                                                   Роман Пастух

 

Історія села.

Згідно з переказами, колись село Угольна на Стрийщині знаходилося серед пралісу, на березі потоку під назвою Сельський Потік, приблизно за два кілометри південніше у напрямку сусіднього Моршина. Побутує легенда, ніби назва походить від староукраїнського слова «угол».

За версією відомих мовознавців, топонім може бути пов’язаний з арабським словом «уккал» – розумні, мудрі, освічені з подальшим пристосуванням розмовною практикою до Укол-, Угол-. На користь їхньої версії свідчать давні мікротопоніми тієї доби, зокрема Басівка (є і в сусідній Бережниці, ще кількох селах Стрийщини, інших районах і областях), поширене в околицях прізвище Бас, які пов’язують з арабським іменем Аббас.

Історичні джерела вказують на тривале масове перебування мусульман-шиїтів на Прикарпатті в VІ-VІІІ ст., які збирали данину з місцевих слов’ян. Отже, село могли заснувати у сиву давнину. На жаль, у совєтський період історичну назву села – Уголна, підтверджену багатьма документальними фактами, «вдосконалили» до варіанту «Угольна», далі до «Угільна» і «Угільня», дарма що тут ніколи ні не випалювали деревного, ні не добували кам’яного вугілля. Тому в документах, виданнях і т. ін. топонім пишуть по-різному, а тут за побажанням жителів подана «осучаснена» назва.

Перша збережена писемна згадка про Угольну належить до 1349 р. Коли в пізньому середньовіччі ординці спалили село, жителі перенесли його на нинішнє місце над безіменним потоком. У 1880 р. було 82 хати і налічувалось 470 осіб, у 1935 р. – 142 хати і 768 осіб, у 2017 р. – 99 заселених хат і 341 особа. До 1939 р. був палац і фільварок графів Дідушицьких, початкова школа, читальня «Просвіти», 2 цегельні, 2 олійні, 2 крамниці, 2 лісничівки, 1 кузня, 1 молочарня. Працювали різні ремісники.

Історія храму.

Переказ говорить про першу дерев’яну церкву Святого Василія Великого над тим же Сельським Потоком. Перша збережена писемна згадка про неї належить до 1578 р. Правдоподібно у 1637 р. її перенесли на місце в селі, зване Попівщиною, перебудували або спорудили нову, а в 1781 р. перенесли втретє на місце Межи Гостинцями і ще раз перебудували.

Мабуть, через це в деяких джерелах остання дата, всупереч акту візитації церкви від 21 березня 1762 р., подана за рік її спорудженняПротягом 1961-1989 рр. церква офіційно вважалась закритою, але в неділю люди відчиняли її для молитви. Релігійні треби надавали громаді великодідушицькі парохи. Відтак у 1989 р. храм оновили, і в ньому продовжились Богослужіння. На самий Великдень 19 квітня 2009 р. через коротке замикання в електросистемі церква згоріла.

Протягом свого існування угольнянська святиня належала до Великодідушицької парафії на правах дочірньої. З глибини часу до нас дійшли прізвища деяких парохів. Це Михайло Підгорецький (служив у 1752 р.), Юркевич (1774-1795), Стефан Кунцевич (1811), Поховодецький (?), Мартин Корецький (1760 р. н.), Онуфрій Костецький (1807 р. н.; служив до 1864 р.), Йосиф Нижанківський (1864-1910), Михайло Баб’як (1879-1944; служив у 1908-1944 рр.). Після нього парохами були Михайло Майорчак (1944-1960), Ізидор Николин (1960-1968), Василь Шак (1969), Богдан Сембратович (1969-1975), Степан Домашевич (1975-1984), Михайло Гіряк (1985-1987), Михайло Кантор (1985-1987), Микола Надутий (1987-1996), Василь Федорович (від 1996 р.), а від 2010 р. – перший парафіяльний сотрудник Михайло Підперигора.

Повернуся до 2009 р. Через кілька місяців на місці згорілої церкви громада збудувала невелику каплицю, аби було де молитись. Проте з огляду на дуже поважний стан дерев’яної святині ще в 2002р. за виготовленим проектом  ліворуч від гостинця перед в’їздом до села з боку Стрия було закладено фундамент нової мурованої церкви ориґінального модерного стилю.

У плані вона одноповерхова, багатокутна з наближенням до четверика, зі сторонами приблизно 20х15 і загальною висотою до 27 метрів, оперезана колонами, з п’ятьма входами. Шатровий дах покритий металевими листами. Храм складається з трьох традиційних частин – бабинця, нави і вівтаря, а також ризниці й паламарки з окремими входами, двосходового балкону-хорів. Над навою височать три чотиригранні пірамідальні вежі із золотими хрестами.

Після нагромадження певних коштів у 2008 р. роботи продовжились і тривали до кінця 2017 р.

Іконостас для уголнянської святині виготовило подружжя Олег та Ірина Зінько (Дубляни коло Львова), престіл, кивот, тетрапод – Богдан Печеняк (Фалиш), ікони для Хресної дороги – безкоштовно Василь Холошнецький (Лани-Соколівські). У Києві придбали два дзвони для нової мурованої дзвіниці поряд із церквою. Скульптури Матері Божої та Ісуса Христа перед головним входом до храму виготовив світлої пам’яті скульптор Роман Пильо (Стрий).

14 січня 2018 р. на храмовий празник в Угольні відбулась урочиста Архиєрейська Літургія у співслужінні священиків Стрийської єпархії УГКЦ, освячення нової церкви Святого Василія Великого, нової дзвіниці та нових дзвонів. Обряд освячення здійснив єпископ Стрийської єпархії УГКЦ Богдан Манишин. Співав церковний хор під керівництвом дириґентки Мирослави Пак. Групі учасників будівництва і доброчинців вручено подячні грамоти. Жителі та вихідці з села, гості долучились до офіри для нової духовної святині Угольни. Нехай же вона служить Богові та громаді довгі-предовгі часи...

Піснею багата Угольна.

Угольна відзначається великою любов’ю до колективного співу, могли похвалитися чудовими голосами, наділеними природою і виробленими під час співання. Щодо організованого співу, то не відомо, відколи в селі заіснував перший організований хор.

Можливо, вперше в історії села більшість уголнянців почули хоровий спів високої проби у виконанні вміло підібраного і добре вишколеного колективу під орудою відомого дириґента Євгена Пасіки зі Стрия на похороні війта і голови сільського осередку та читальні «Просвіти» Василя Бойківа у 1929 р. Виконавський рівень цього хору зробив таке глибоке враження на людей, що не один зі слухачів загорівся бажанням стати й собі хористом.

Якби село спромоглось на власну читальню «Просвіти» раніше, який-такий сільський хор міг утворитись і заявити про себе ще тоді. Проте громада збудувала її лише в 1932 р., а посвячення припало на свято Спаса за участю хору з с. Конюхова. Невдовзі при читальні сформувався перший власний сільський хор. На початку ним керували як уміли Іван Василів, за ним Іван Чухна, Дмитро Татарин, Андрій Гнатів Кутник, які не мали ніякої музичної освіти.

Разючі зміни на краще відбулися з приходом до керівництва мішаним хором у 1935 р., коли в Стрию відбувся перший конкурс хорів Стрийщини, дириґента, педагога, культурно-громадського діяча, члена ОУН Василя Пахолківа. Студента (1909-1940?), що перший і до того часу єдиний зі всіх уголнянців закінчив Стрийську гімназію.

Він вніс необхідні зміни в персональний склад мішаного хору, розставив співаків за голосовими групами, підвищив дисципліну співу, затвердив пісенний репертуар тощо. Варто нагадати: мішані хори були тільки в Братківцях, Добрянах, Жулині, Нежухові, Олексичах, Стриганцях, Угерську та Ходовичах. Завдяки молодому обдарованому дириґентові хор почав ставати на ноги, наблизившись до сучасних вимог. Дуже скоро про колектив заговорили не лише в навколишніх селах, але й загалом на Стрийщині і навіть у Львові. До речі, Василь Пахолків керував і сільським хором у с. Бережниці.

 Персональний склад: Іван Пахолків, Іван Музичка, Василь Пищик, Стась Пищик, Остап Грицик, Йосиф Грицик, Григорій Бойків, Іван Петрушка, Василь Микитин, Дмитро Микитин, Іван Микитин, Олекса Петрів, Андрій Федоришин, Дмитро Федоришин, Дмитро Хомка, Михайло Хомка, Павлина Бойків Сюньова, Парасковія Бойків Параціна, Анна Федоришин Біднякова, Текля Федоришин Пакова, Парасковія Федоришин Миськова, Катерина Федоришин, Анастасія Пищик, Анна Грицик Шкалюкова, Катерина Чухна Поштарова, Анастасія Грицик Паламарова, Анна Пахолків Шевцьова. Напевно, перелік на цьому не вичерпується.

Для виступів чоловіки мусили мати вишиті сорочки, а жінки – сорочки й спідниці. Втім, це й тоді не було проблемою, бо так вони зазвичай одягалися на свята, до церкви, на забави. Більшість із них співали одночасно і в церковному хорі. У репертуарі уголнянського хору, як, зрештою, й інших хорів Стрийщини, були народні історичні, патріотичні, козацькі, стрілецькі, чумацькі, ліричні пісні та пісні літературного походження, загалом до двох десятків.

Крім періодичних виступів у своєму селі, хор співав на посвяченні нових або оновлених церков на Волі-Задеревацькій, Сихові та в Баличах-Подорожніх, у Болехівській каплиці, концертував у навколишніх селах, причому переважно безкоштовно. У дорогу брали хто пісний житній пиріг, хто паляницю, адже жилося бідно, іноді просто впроголодь, але зате гідно. Добиралися переважно пішки, бо дозволити собі таку розкіш, як звичайний селянський віз, не мали грошей, та й шкодували коней, яких берегли для роботи в полі.

На щорічному огляді 7 квітня 1936 р. у фінальній частині виступів серед групи мішаних сільських хорів авторитетне журі в складі відомих композиторів Зіновія Лиська, Бориса Кудрика і Миколи Колесси поставило уголнянський хор на високе шосте місце. І це лише за рік роботи молодого дириґента!

У червні того ж року він виступив на стадіоні у Стрию в складі величезного зведеного хору чисельністю 2,5 тисячі учасників під батутою організаторів хорового співу Стрийщини Семена Масного та Євгена Пасіки. Ще через два роки, тобто в 1938 р., на черговому конкурсі те ж таки журі присудило чоловічій групі хору найвище для нього за всі роки виступів на сцені друге місце, а поміж умілих дириґентів відзначило й Василя Пахолківа.

Для кращої підготовки учасники уголнянського хору чотири рази ходили пішки до Стрия (а це 14 кілометрів в один бік) на репетиції зведеного хору чисельністю понад 2 тисячі співаків з цілого Стрийського повіту, що сягав Рожнятівщини на Івано-Франківщині. Серед високошановних гостей свята були, крім перелічених вище, інші відомі композитори – Станіслав Людкевич і Нестор Нижанківський. Прибувши першими на великий здвиг учасників хорового мистецтва Стрийщини з нагоди 70-річчя товариства «Просвіта» у 1938 р., що відбувся на стадіоні, уголнянські співаки дуже гордились цим і зберегли хвилюючі спогади про свою участь у незабутньому дійстві разом з 55 хорами повіту на ціле життя.

Як випливає з уцілілої світлини, що її подав Зеновій Сиротюк у своїй книзі «Хоровий маестро», присвяченій життєвому і творчому шляху провідного дириґента Євгена Пасіки, довоєнний уголнянський хор проіснував, мабуть, до кінця літа 1940 р. А вже 30 вересня 1940 р. НКВД заарештував Василя Пахолківа, який саме вчителював на Сколівщині, підозрюючи його в участі у підпільній ОУН, і кинув до тюрми.

Подальша доля цього діяльного культурно-громадського діяча, який зробив багато для піднесення національної свідомості, патріотизму не лише Угольни, але й Стрийщини, достеменно невідома. За непідтвердженими документально розповідями, востаннє його нібито бачили в 1946 р. у сибірському концтаборі ГУЛАГу. 

Та ось прийшло 1 вересня 1939 р., коли вибухнула Друга світова війна. Західноукраїнські землі окупувала більшовицька Москва і принесла на своїх штиках масові переслідування, репресії, катування, терор, вивезення в Сибір та знищення національно найсвідомішої частини українського населення. Культурне життя завмерло. Під час німецької окупації воно частково відновилось.

Зокрема, в Уголні знову залунав хоровий спів. Місце попереднього дириґента, про долю якого ніхто не знав, зайняв уродженець села, випускник Стрийської філії Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка у Львові, музикант-віртуоз на вісьмох інструментах Семен Москура (1914-?). Короткі біографічні дані про нього суперечливі.

У 1930 рр. він певний час перебував на заробітках у Франції, звідки повернувся додому. Відтак емігрував до Німеччини, а звідти знову до Франції. Там керував українським мішаним хором «Кобзар», виступаючи на різних мистецьких заходах. Останні роки життя провів у м. Монтаржі за 130 км від Парижа, де й похований.

Відтак настала тривала пауза. З приходом у період хрущовської «відлиги» молодої завідувачки клубу, як за СССР називали колишню читальню «Просвіти», Дарії Мачоган культурне життя Угольни отримало друге дихання. Насамперед це стосується хору. Короткий час ним керував учитель Микола Ільків, якого змінив уголнянський родак і учасник війни, випускник Дрогобицького музичного училища, педагог Іван Музичка (1923-1989).

Більшість складали співаки довоєнного просвітянського хору, та були й інші – Марія Долішня, Ольга Татарин, Катерина Чухна, Олекса й Анастасія Петрів Паранина, Дмитро Хомка. Найгучніші оплески слухачів щоразу викликала пісня братів поета Богдана і композитора Лева Лепких «Чуєш, брате мій», що з погляду влади належала до «небажаних», хоча офіційно нібито й не заборонених. Цей дириґент вивів хор до числа найкращих не лише на Стрийщині, але й на Львівщині. На одному з обласних конкурсів самодіяльних колективів він здобув звання лауреата.

Коли ж Іван Музичка залишив хор у 1965 р., завідувачка клубу запросила зі Стрия наступного дириґента, цього разу жінку Клавдію Олійник. Дуже прикро, але ширша інформація про неї відсутня, як і немає світлини цього хору.

Зі співаків довоєнного «просвітянського призову» залишились потужний бас Іван Музичка Олексишин та чистий тенор Микола Сабодашко. Разом з ними виступали дещо молодші учасники Остап і Ганна Павлів, Лев Музичка, Марія Скорик, Дарія Мачоган, Дмитро Чухна, а переважно покоління майже або цілком віку їхніх дітей: Дмитро Пищик, Богдан Долішній, Марія Пахолків, Олекса Павлів, Марія Федоришин, Ольга Долішня, Богдан, Роман і Ольга Пастух, Марія Чухна, Ганна Пищик, Надія Пищик, Іван Сабодашко, Василь Василів, Ганна Андріїшин, інші, загалом до 25 чоловік.

Сплав досвіду й молодості хористів, а також висока кваліфікація, майстерність дириґентки і цього разу допомогли уголнянським співакам здобути визнання. У 1966 р. хор став переможцем районного огляду-конкурсу колективів сільської художньої самодіяльності Стрийщини. 

Через неможливість далі оплачувати її роботу з хором ця непересічна дириґентка в середині 1970 рр. теж залишила хор, і він припинив існування. Аж у 1989 р., тобто наприкінці існування СССР і з наростанням могутньої хвилі національного відродження, Дарія Мачоган зуміла створити співочий ансамбль переважно зі співаків того хору. Ансамблем керували стрияни – подружжя Юліан та Ольга Загорулько. Спільно вони провели пам’ятні для села фестини з виконанням масових гімнастичних вправ, декламуванням віршів і т. ін.

І знову настала довга пауза. Лише в 2013 р. завдяки молодій здібній і працьовитій дириґентці Любові Притоцькій зорганізувався дитячий хор. Невдовзі під її керівництвом він виріс до великого, на 35 осіб, жіночого хору «Мальви», який співає в церкві і в Народному домі. Виступи на різних сценах засвідчили великі потенційні можливості колективу. 

Поділитись посиланням:

09.07.18
Події відсутні

Події

29

березня

15.00 год.
Центральна районна бібліотека
25

березня

16:00
Народний дім с.Гірне
18

березня

14:00
Народний дім с.Гірне
25

лютого

13:00
Народний дім с.Добрівляни