Держава взагалі будується на фундаменті, який називається "культура"

Тризуб

відділ з питань культури, туризму, національностей та релігій стрийської рда

Карта

Стрийський район

Календар

ПнВтСрЧтПтСбВс

Ми у Facebook

Стрийський регіон / Гірне

Гірне

О, Гірне моє над  рікою,

Що піниться хвилями мрій!

Я серцем завжди із тобою

В дорозі до сонця ясній.

 

Живи у розвої щороку,

Село біля синіх Карпат.

Сьогодні ти гарне нівроку,

А завтра засяєш стократ!

 

Звеличене ти іменами

Нагірного і Козака,

Чиї величаються храми

І сміхом дзвінкого рядка

 

Їх славу примножити мають

Нові покоління гірнян,

Які тобі пісню співають,

Плекаючи власний талан.

 

Краєзнавець Роман Пастух.

Село Гірне розташоване на південний захід від районного центру - м. Стрий на віддалі 12 км , від обласного центру на віддалі 70 км. Біля села проходить міжнародна траса Київ- Чоп та залізнична колія Львів-Чоп. Гірне знаходиться на лівому березі річки Стрий і тягнеться вздовж ріки 7 км.

Перша документальна згадка про село під назвою Гірне відноситься до 1472 року . Спочатку село мало назву Солом’янка і поділялося на дві частини : Нижню Солом’янку і Верхню Солом’янку (звідси і зараз існує умовний поділ села на горішню і долішню половини). Згодом у Нижній Солом’янці сталася пожежа і жителі села переселились до своєї рідні у Верхню Солом’янку та у сусіднє село Конюхів. Існує кілька версій про походження назви села Гірне. Одна з них так пояснює назву села : купці, що їхали з-за гір, спустившись у доли говорили: “Гір не є”.

Інша версія пов’язує назву села з київським князем Святославом, який втікав від свого брата Святополка Окаянного, плануючи заховатись в горах, але вийшли на широку долину то Святослав мовив: “Гір нема”. В 1340 році перестала існувати Галицько-Волинська держава і землі Гірного разом з усією Галичиною ввійшли до складу Польщі.

На відміну від багатьох інших сіл жителі Гірного не робили в місті Стрий. Це була так звана королівщина.

Жителі села постійно мали суперечки за землі з іншими селами і тому для вирішення земельних спорів двічі створювалась королівська панщини, а працювали на утримання королівського замку у комісія (1555р. та 1630 p.).Згідно з її рішенням встановлено границю земель між селами Гірне та Семигинів річкою Стрий.

Великої шкоди селу завдавали татари, які в 1620 році забрали в ясир одну родину, а в 1621 році повністю знищили село. Жителі Гірного, щоб хоч якось відбудуватись, разом із селянами Дуліб робили напади на панські ліси, самовільно вивозячи звідти будівельний матеріал, але в 1628 році татари в черговий раз спустошили село та околиці. У цей рік селяни обробили земель у 13 раз менше, ніж у попередні роки, не змогли сплатити і королівщини. Були у селі і вибранці, які мали привілей від короля Владислава IV. Це були люди, якізвільнені від звичайних повинностей, але на випадок війни мали вирушати у похід. Такий привілей одержали у 1634 році чотири жителі села Василь, Лаврін, Григорій та Яків. Прізвищ вони не мали, бо тоді ще не було їх у вжитку.

В архівних документах під датою 1662 рік згадується про існування в селі фільварку, до якого кожний господар мав напрясти 12 ліктів прядива. В цей час була і корчма.

В 1766 році село входило до Стрийського староства, яке орендувала родина Баворовських. 1772 р. Галичина відходить до Австрії і в 1787 році Гірне отримав від Стрийського староства дідич Францішек Млоцький в заміну за села Тисів та Бубнище. Дідич мав власний герб із зображенням лева на щиті. Над щитом була королівська корона над якою також виглядав лев.

В 1821 році в селі мешкало 1160 українців. Священником був о.Іван Білявський. В останні десятиліття польського панування в селі була велика пожежа, менша за масштабами пожежа була в 1907 році в центрі села, згоріло більше 40 будинків. Перша пожежа була у горішньому кінці села. Вигоріло багато будівель. Тому цю частину села і до цього часу звуть Пустинею.

1847 року у селі, як і по всій Галичині був великий голод.

1848 року скасовано панщину. Цього ж року в Австрії почалася революція і для її придушення Росія через Галичину послала в Угорщину своє військо, яке марширувало гостинцем через Гірне. Російські солдати залишили по соб славу як майстерні злодії: крали все що бачили. По дорозі назад вкрали навіть дитину, але жінки наздогнали москалів у сусідньому селі і відібрали. Нею був Василь Нагірний - в майбутньому відомий архітектор Галичини, автор першої “Історії села Гірне”, який у своїй праці відзначає, що люди селі жили досить бідно, але за всю II половину XIX століття не зафіксовано жодної крадіжки. В 1950-х роках біля села пройшов “цісарський” гостинець.

А в 1905 році за проектом архітектора Василя Нагірного. 1956 р. Збудовано в селі церкву ПОКРОВИ Пресвятої Діви Марії (збудовано дзвіницю).

Згідно з архівними документами у середині 1850-х років бул; заснована школа. В 1860-х роках у ній вчителював хлопець Іван Рудницький - уродженець Стрия.

В 1910 р. розпочалося будівництво нині діючого приміщення школи. В 1914 р. в час Першої світової війни вона була штабом Гайворонського полку російської армії.

Багато юнаків із Гірного були в УССах. Серед них і Григорій Трух - чотар у су су сів, автор стрілецького гімну “Ой у лузі червона калина похилилася”.

В період війни спіткало жителів велике лихо - епідемія холери. Про неї і сьогодні нагадує холерний цвинтар за околицею села. В 1919 р. село ввійшло до складу Польщі, але на відміну від інших сіл у Гірному поляків було дуже мало. Серед них листоноша Пігульський. Одружився з українкою. В селі і зараз живуть його нащадки.

Пан Крижанівський, який купив маєток у пана Вартусевича. Цей маєток знаходився на місці колишнього замку литовського князя Свидригайла у горішньому кінці села на пагорбі.

Життя людей було важким, але потяг до культури не згасав.

В 1919 році з ініціативи Григорія Труха засновано хор “Обрій”, який успішно діє і по сьогодні.

1827-1928 рр. з ініціативи священика о. Амбросія Полянського, який дуже любив театр, збудовано Народний дім. Будівництво велося частково за кошти священника, а частково за кошти громади. При Народному домі діяла “Просвіта”. Були бібліотека, драматичний та хоровий гуртки, “Союз українок”, “Рідна школа”, “Сільський господар”, “Сокіл” (активно працював Данівко Михайло).

1924 р. насипано могилу українських січовим стрільцям.

Коли в 1939 р. у край прийшла радянська влада, вона робить спробу створити в селі колгоспи, але безрезультатно.

Люди пам’ятають земельного голову - бригадира Блауцяка Павла.

За часів польської окупації діяла ОУН.. Активні її учасники Володимир Гаврильців, Ярослава Заліщук (дівоче Воробець Ірина Кавчак (дівоче Щикава).

В роки Другої світової війни у червні 1941 року на залізничній колії біля села відступаюча Червона армія зірваг цілий ешелон зброї. В 1944 році на полях біля села був військовий аеродром .

З 1943 року в селі існувало три криївки УПА. Одна з них на території сучасної фабрики. Двадцять дівчат були зв’язківцями УПА. Серед них Сулима Стефанія, Воробець Ярослава. У загонах УПА воювали: Росолянка Микола, Дидик Василь, Дух Василь, Юрків Андрій, Сулима Федір, Дурда Дмитро, Опришко Василь, Турта Іван.

В 1944 році після другої окупації села радянською владою почалися репресії проти активних учасників ОУН-УПА. В Народному домі розташувався підрозділ НКВС, який очолював офіцер Дудніков. Від рук НКВС загинули Марія Бабій, Василь Бабій, Ганна Сулима, Дмитро Сулима. Закатовані в тюрмах Мішак Володимир, Дух Василь,

Гаврильців Володимир, Марусій Володимир. В селі почався процес депортації, який тривав у 1947- 1950 роках. Вивезено до Сибіру 19 родин (всього більше 40 чоловік). 1949 рік - створено колгосп ім.І.Франка. Перший його голова Тріпак - уродженець села Козьова Сколівського району. В роки війни на території села загинули воїни УПА, до сьогоднішнього дня їхні імена невідомі. Вони поховані на сільському цвинтарі, де насипано високу могилу.

1992 рік відновлено роботу «Союзу українок», головою якого обрано Марію Гаврильців (1927 р.н.), на базі школи почав діяти паросток «Союзу українок» * «Союз молодих українок» головою його обрана Галина Юник. До нього входило 27 дівчаток 1-5 класів. Великі зміни відбулися в селі на початку XXI століття. Здійснено телефонізацію села (2002- 2003 роки), газифікацію (2004-2005 роки), в 2006р. розпочато капітальний ремонт школи.

 

САКРАЛЬНА СПОРУДА СЕЛА ГІРНЕ СТРИЙСЬКОГО РАЙОН

ХРАМ  ПОКРОВИ ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ

ЛЮБИНЦІВСЬКОГО ДЕКАНАТУ СТРИЙСЬКОЇ ЄПАРХІЇ

ДАТА ПОБУДОВИ.

            Точної дати, коли збудований храм,  немає. В архівах є різні роки будівництва. Найточніші роки 1853 – 1856 р.р

Дати ранішого будівництва – 1825 – 1830 р.р., а також і пізнішого – 1862 – 1863 р.р.

ІНТЕР’ЄР, АВТОРИ РОЗПИСІВ ТА ІКОНОСТАСУ.

Храм є однокупольний, збудований у вигляді хреста. Має три входи: 1ий – з передньої сторони, 2ий – з долішнього боку, 3ій  -- з задньої сторони через ризницю.

Храм зберіг свій первісний вигляд і архітектурних змін не зазнав. Підлога в храмі – дерев’яна ( поставлений паркет).

В 2003 році бл.п. єп. Юліаном Гбуром  (єпархом Стрийським) освячено новий престол. Старий престол був зроблений із дощок без оздоби. Зі старого престолу є збережені чотири образи, мальовані на полотні. На престолі стоїть кивот у формі храму.

За престолом – металевий семисвічник і чорне сідалище  з великим образом «Прославленої Богоматері», мальованим на дереві. На стінах з двох боків – великі образи в рамках: 4х євангелістів і Ісус на Голгофі. З лівої сторони  стоїть проскомидійник. По боках – дві захристії: з правого – паламарка, а з лівого – ризниця. По середині храму стоїть тетрапод, а за ним – проповідальниця. З лівого боку – сповідальниця, а з правого – крилос. Біля бічних престолів – два процесійні образи. Вздовж стін – лавки. 1914 рік – була тільки нижня частина іконостасу. 1928 рік – записано у візитаційній анкеті, що є новий іконостас, правда в іконостасі не було дияконських дверей, двері було зроблено в кінці 1970-их років.

Іконостас – 3-х ярусний. Нижня частина – Царські врата, намісні ікони Ісуса Христа та Пресвятої Богородиці, дияконські двері та дві бокові ікони: Воскресіння Ісуса Христа та Cвятого Миколая. Над Царськими вратами –Образ Тайної Вечері. На Царських вратах –  образ Благовіщеня. Далі іконостас переривається. Продовжується він вже в самій бані. Там розміщено: Апостольський ряд і ряд С.З Патріархів. Завершує іконостас розпис на стіні Розп’яття Ісуса Христа із предстоящими.

В одній лінії з іконостасом: два бічні престоли з мальованими образами Найсвятішого Серця Христового та Неустанної Помочі Пресвятої Богородиці. З боку від бічних престолів – два процесійні образи.

У 1885 році храм розписували малярі: Корнилій Романовський, Юліан Залуський і Юрій Резлер.  Крім розпису на стінах, в храмі є три великі образи в рамах: Нагорна проповідь Ісуса Христа, проповідь Івана Хрестителя та панорама Голгофи. У вівтарі є п’ять образів у рамах: чотирьох Євангелістів та Ісус Христос на Голгофі.

ЧАС РЕСТАВРАЦІЇ І ПЕРЕБУДОВ.

2002 році було знайдено намісні образи та образи по боках дияконських дверей. Це давні образи, мальовані на дереві, які були зверху прикриті образами, мальованими на полотні, про що пізніше знайдена згадка  1928 року у візитаційній анкеті.

2004 року ікони були відреставровані.

2006 – 2007 р.р. храм було перекрито бляхою нержавійною, а маленькі куполи - булатною бляхою. Довелося замінити старе перекриття, тому що воно вже дуже проржавіло і в багатьох місцях протікало. Тоді було замінено і багато прогнилих дерев’яних конструкцій.

2006рік – баню ззовні було оббито новими дошками.

2008 рік – новими дошками було оббито нижню частину храму, дошку пробайцували і полакували.

Початок 1970-х років храм було перемальовано. Було збережено давній розпис, але майстри були невдалі. Розповідають, що бл. п. О. Михаїл Висиловський заставляв майстрів три рази поправляти образ на стелі при вході у храм Покрови Пресвятої Богородиці.

2002 – 2003 р.р. – храм знову було відновлено по давніх розписах. Вдалося реставрувати образ на горішнім місці Прославленої Богоматері. З образів у рамках було тільки знято кіптяву і легенько штрихами місцями підмальовано.

            Розписувало три особи: Михайлишин Дмитро – працював над образами, а його два сини Роман та Андрій – над декором.

ВІДОМІ ПОДІЇ, ЩО ПОВ’ЯЗАНІ З ХРАМОМ.

Згідно переказів, стара церква стояла з долішнього боку на цвинтарі.

            В селі існує переказ, що пан, який збудував в с. Жулин  костел, хотів в селі Гірне збудувати церкву. Але цю церкву він хотів збудувати біля Орендарської  дороги за селом на горбку. Говорять, що пан вже для цього випалив цеглу. Гірняни  спротивилися цьому рішенню, бо хотіли, щоб церква будувалася на старому місці. Пан на це розгнівався, з цегли побудував стайні, а церкву на старому місці почали будувати дерев’яну. Якусь частину коштів оплачував пан, а решту платила громада. Храм – дерев’яний. Стіни храму збудовані з дуба, а стелі, баня і верх – з ялини. Спочатку храм було перекрито гонтами. В 1905 році – бляхою, про що свідчив напис, що знаходився на горищі храму.

ОТЦІ ЦЕРКВИ.

 1      о. Теодор Павликович (+1754р.)

2      о. Павло   Домшак        (+1760р.)

3      о. Василь  Білецький    (----------)

4      о. Іван       Білявський   (+1850р.)

5      о. Лев        Підлісецький (+1873 р.)

6      о. Роман    Бобикевич     (+1876 р.)

7      о. Василь   Залозецький  (+1915 р.)

8      о. Амброзій Полянський (+1935р.)

9      о. Василь   Хлипавка       (+1944р., виїхав на Чехи, де і помер)

10    о. Іван        Ковалишин    (+1944 р. –  +1957 р. православний)

11    о. Михаїл Висиловський (+1957 р. -   +1989 р.) Похоронений в родинному селі    Лука, Самбірського району. Був направлений на парафію Дрогобицьким Єпископом Мельником. Не підписував православ’я. 

12    о. Ігор     Сорока               ( 1986 р. – 1987 р., православний)

13   о. Євстахій Мілляр           (1987 р. – 1988 р., православний)

14   о. Григорій Шептицький (1988р.)         

                  грудень 1989 р. – перехід в лоно  УГКЦ

                  2002 р. – іменований деканом Любинецького деканату.

                  2002 р. – нагороджений Нагрудним хрестом з прикрасами.

                  2006 р. – іменований парохом.

ДОДАТОК.

Інших сакральних споруд на території  парафії нема.

В центрі села є Фігура Пресвятої Богородиці. При дорозі є чотири хрести: два - на скасування панщини,один - на пам’ятку тисячоліття Хрещення Руси – України, один - на пам’ятку відродження УГКЦ.

ДЗВІНИЦЯ.

Відкрита, типу вежі, збудована 1910 року, цегляна, 11метрів від храму.

            Має три дзвони:

             1. Малий  -  1876року,

       2. Великий Павло – 1925 року ( В часі Другої Світової війни цей дзвін хотіли забрати           німці. Таємно, вночі, парафіянами села Гірне дзвін було знято з дзвіниці і закопано в стодолі Миколи Духа. Пізніше зі стодоли була зроблена хата і там, в хаті, закопаний під підлогою дзвін, зберігався довгі роки. В 1989 році дзвін відкопали і на свято Паски він перший раз задзвонив на дзвіниці.

            3. Середній Михайло – 1992 року.

             2009 рік – дзвіниця перекрита.

             2011 рік – поштукатурена зверху крошкою.

 

Відомі вихідці з села 

Василь Нагірний —

видатний український архітектор та громадський діяч.

Український архітектор та громадський діяч кінця XIX — початку XX століть. Засновник товариств «Славія», «Народна торгівля», «Сокіл», «Зоря», «Дністер», «Народна Гостиниця», «Товариство для розвою руської штуки». Архітектурна спадщина В.Нагірного налічує кілька сотень об'єктів, серед яких церкви, каплиці, парохіальні будинки, громадські та приватні будівлі.

Народився 11 січня 1848 року у селі Гірному (тепер Стрийського району, Львівської області) в сім'ї середньо-заможних господарів Степана і Анни Гриньовських. Мати померла, коли Василю було півтора року. Після другого одруження батька його опікуном стала баба (батькова мати), була не тільки годувальницею, життєвим наставником та порадником, прищепила хлопцеві любов до своєї віри та народу.

У своїх спогадах Нагірний писав, що навчання у вищих класах реальної школи належать до найприкріших у його житті. Йому бракувало всього, що було необхідне не тільки для навчання але й для життя. Він не мав ані однієї книжки, ані що їсти. Не раз жив кілька днів сухим горохом, купленим за кілька крейцарів. Під час тріскучої зими ходив у легкій, майже літній, одежині. Була крайня біда, однак охота до науки поборювала все лихо.

У 1870 році Василь Нагірний вступив як слухач до «Технічної академії», де став членом товариств «Академічний кружок» і «Дружний Лихвар», поставивши собі за мету злучити їх в один. Але його бажання не здійснилося, бо провчився в академії лише рік. Протягом того року йому вдалося дістати лекцію в приватній гімназії проф. Тшашковського, де викладав рахунки і руську мову. Заощадивши трохи грошей з заробітків у цій гімназії, після закінчення першого року, у вересні 1871 р. поїхав до Цюріха, де вписався на підготовчий курс до політехніки, а у 1872 р. перейшов на відділ будівництва.

Після закінчення навчання в політехніці, у 1875 р., Василь Нагірний працював довший час у бюро свого професора Штадлєра в Цюріху при укладанні різних конкурсних проектів, пізніше в будівельному уряді у Вінтертурі при будові кантональної техніки, у приватного архітектора Шефера в Арав, а останні чотири роки перебування в Швейцарії (до 22 серпня 1882 р.) — у будівельному уряді в Цюріху.

Одразу після приїзду до Львова, восени 1882 р. Нагірний взявся до роботи над проектуванням церков. Перша церква, взірцем для якої послужив Софійський Собор в Царгороді, була побудована в Яричеві Малому. Пізніше з його бюро вийшли проекти для будівництва церков в Перегинську, Луці, Ракові, Черневі, Вороблику, Острові біля Кристинополя, Олеську, Мостах Великих, Завалові та інші дрібні роботи, як проекти іконостасів та і парохіальних будиночків. Можна тільки дивуватись неймовірній енергійності і працьовитості цієї людини, адже на 1898 р. припадає закладення вже 54-ї його церкви (в Яворові)  До 1902 р. Василь Нагірний виготовив проекти для сотні церков, вісімдесят три з яких муровані, а всього за його проектами побудовано більш як 200 церков.

У 1883 році заснував Товариство «Народна Торгівля». Будучи директором цього товариства, намагається усіляко підтримати і утвердити економічний статус українців. У 1886 р. вийшов з друку його «Порадник для крамниць», де Нагірний докладно описує як відкрити власну крамницю, які кошти для цього потрібні, а також подає зразки необхідних документів. Відомий львівський міщанин Михайло Галібей в одній зі своїх публікацій, навіть назвав Нагірного «батьком галицької кооперації».

У 1884—1900 р. за ініціативи і активної участі Василя Нагірного були засновані товариства руських ремісників «Зоря», «Дністер», «Сокіл», «Народна Гостиниця».

У 1885—1890 рр. Василь Нагірний обіймає посаду головного редактора газети «Батьківщина», де як фахівець вміщує кілька статей, що стосуються будівництва: «Як класти помости, аби охоронити їх від гриба», «Коли рубати будівельний матеріал?», «Дещо про будову церков», «Дім громадський».

У 1898 році, разом з Іваном Трушем, Михайлом Грушевським та Юліаном Панькевичем засновує «Товариство для розвою руської штуки», на перших зборах якого Василя Нагірного одноголосно вибрано головою. Це товариство мало великий вплив на подальшу долю галицької архітектури та мистецтва в цілому.

1907 року з його ініціативи у Львові постало товариство українських робітників «Сила»; став першим його головою.

Його архітектурна спадщина налічує кілька сотень об'єктів, серед яких церкви, каплиці, парохіальні будинки, громадські та приватні будівлі. Найціннішими є сільські церкви, що становлять більшість серед його творів, в основі у яких покладений візантійський стиль.

Оглядаючи доробок Василя Нагірного, особливий акцент необхідно зробити на проектах українських церков. Адже, за період творчості архітектора (1882—1918) — кожна четверта церква у Галичині, була побудована за його проектом.

 Повернення Нагірного до Львова збіглося з періодом національно-суспільного піднесення на галицьких землях, де він, як фахівець, знайшов ділянку для втілення таланту.

Фактично він перший зробив спробу на професійному рівні створити оригінальну форму української сакральної споруди. Прагнучи творити новий напрямок В. Нагірний пробує поєднати в одному різні стилі, беручи за основу візантійський, дбаючи про збереження традицій обряду. Працюючи одночасно як з деревом так і каменем, намагається виявити найхарактерніші форми, що відповідають даному матеріалу, створити самобутню та оригінальну пластику. Проте, найбільший пласт його творчості складають муровані церкви.

Взявши за основу хрещато-банну конструкцію, архітектор максимально спрощує структуру храму і надає їй візантійського характеру з елементами класицизму. Врахувавши скромні економічні можливості українського населення, запропонував просту, компактну, бездоганну з інженерно-технічного боку сакральну споруду, яка вимагала відносно малих коштів та кількості будівельних матеріалів. Тим не менш, кожна церква вирізняється своєю вишуканістю та неповторністю форм.

            До них можна віднести муровану церква Св. Дмитра в с. Дмитре біля Щирця, побудовану 1898 р., Величава церква Св. Івана Богослова в селі Суховоля, побудована 1912 р Дуже своєрідна за планувальним вирішенням, церква Покрови Пресвятої Богородиці, розміщена на краю містечка Бібрка, побудована 1906 р. Не менш оригінальні однобанні церкви за проектами Василя Нагірного побудовано в Надітичах, Жовчеві та Білому Камені.

На особливе місце слід також поставити церкви Різдва Пресвятої Богородиці (1891) в Балучині Буського району та св. Кузьми і Дем'яна (1886) в Червоному Золочівського району.

П'ятибанні церкви: найбільша — в Яворові. Церква у с. Тухля, 1904 р.     Церква у с.

Стоянів, 1913 р. Церква у м. Олесько, 1891 р. Каплиця біля церкви у м. Олесько, 1891 р.      

Помер 25 лютого 1921 року, був похований на Личаківському кладовищі у Львові (поле №5).

 

Трух Григорій Андрій

— командир сотні УСС, згодом монах-василіянин.

             О. Андрій Григорій Трух (18 лютого 1894 – 9.05.1959) - народився 18.02.1894 в родині Василя Труха та Ганни з роду Яцків, у селі Гірне Стрийського повіту. У Хрещенні отримав ім’я Григорій, на честь діда з батьківського боку. Вчився в народній школі в Гірному та Сяноці, в гімназії в Стрию.

            Через початок І Світової війни не зміг вступити до духовної семінарії. У 1914 - 1920 рр. був вояком Українських Січових Стрільців. Був командиром чоти у сотні Дмитра Вітовського, провідником розвідувальних стеж у Карпатах. Поранений під Болеховом 30 травня 1915 року.

 Потрапив до польського полону і відбував його у в’язниці «Бриґідки» та в таборі на Домб’ю, де й познайомився з отцями василіянами. Звільнений з полону, 1-го травня 1920 р. вступає до новіціяту ОО. Василіян у Крехові. Перші чернечі обіти склав 13 грудня 1921 р., тобто в день св. Апостола Андрія Первозванного, прийнявши його ім’я, як і хотіла назвати його мати на честь її батька. 25 липня 1926 прийняв св. Тайну Священства. У 1926-1933 душпастирював у різних монастирях Галичини. Влітку 1933 року від’їхав до Канади і США (Монреаль, Вінніпег, Едмонтон, Чікаґо, Ванкувер, Мондер, Торонто, Ґримсба), де аж до смерті працював на душпастирсько-місіонерській, письменницькій та видавничій нивах. о. Андрій Григорій Трух друкувався в часописах і журналах, є автором чотирьохтомного «Життя Святих», автобіографічної праці «На фронті – Спомини з власного життя», книг «Марія. Життя Пресвятої Богородиці» (1945), «Світила Християнського Сходу» (1968), «Українська мова. Граматика української літературної мови» (1947) та інших; редагував часопис «Світло» (1943 - 46). Є одним з авторів слів гімну Українських січових стрільців «Червона калина».

Помер в Ґрімсбі (Онтаріо).

 

Едвард Козак (Еко)  — графік, маляр, письменник.

Народився 21 січня 1902 року у селянській родині німецького походження та з дитинства чітко відчував свою приналежність до українства. Навчався у Стрийській гімназії, а відтак у Львівській художній школі Олекси Новаківського, мистецьких школах Відня та Любліна.

У 1930-х роках у Львові видавав карикатури в редагованих ним сатирично-гумористичних журналах «Зиз» (1926–1933) та «Комар», проілюстрував усі видання Івана Тиктора у Львові (1933–1939), ілюстрував дитячий журнал «Світ дитини» під редакцією Михайла Таранька, розробляв малюнки журнальних обкладинок, створював олійні етюди та картини.

Був активним членом Асоціації незалежних українських митців (АНУМ), Товариства українських письменників і журналістів.

Надзвичайно влучними були його карикатури на трагічну ситуацію в радянській Україні та на сталінські репресії, уникнути яких вдалось, лише виїхавши 1939 року разом з сім'єю до Кракова. Став головою мистецької організації «Зарево» та ілюстратором видань «Українського Видавництва».

З 1944 року в еміграції очолював Українську спілку образотворчих митців у таборах для переміщених осіб в Німеччині. Від 1948 року видавав гумористичний журнал «Лис Микита».

1951 року переїхав до США (Детройт, штат Мічиган), де працював в церковному мистецтві, ілюстрував казки для телебачення (отримав від американської вчительської організації окрему нагороду), оформлював книжки та часописи, видавав власний журнал сатири та гумору «Лис Микита», утримував власне видавництво з такою ж назвою, був автором сатиричних і гумористичних оповідань. Створив образ «Гриця Зозулі» — тип українського мудрагеля-селянина, «хитрого сільського філософа, в уста якого вкладав неповторні монологи» — гумористичний персонаж, тісно пов'язаний з сатиричним журналом «Лис Микита», останні числа якого вийшли з друку 1990 року.

Сини митця — відомі у США художники. Юрій працює у неовізантійському стилі; тематика робіт Яреми — краєвиди, квіти, абстракції (естетичне поєднання ліній і плям).

Влаштовував щорічні виставки своїх картин в мотелі «Ксеня» в Гантері; в останні роки життя — разом із синами.

 

Відійшов в інший світ 22 вересня 1992 року в лікарні Детройта. Похований Едвард Козак на місцевому кладовищі поруч зі своєю дружиною.

 

 

В церкві Покрови Пресвятої Богородиці села Гірне...

Поділитись посиланням:

04.05.18

Поділитись посиланням:

04.05.18
В Народному домі села Гірне...

Поділитись посиланням:

28.03.18
В церкві Покрови Пресвятої Богородиці села Гірне ...

Поділитись посиланням:

19.03.18

Поділитись посиланням:

01.03.18
Хресна Дорога в церкві Покрови Пресвятої Богородиці села Гірне...

Поділитись посиланням:

18 березня

Події

29

березня

15.00 год.
Центральна районна бібліотека
25

березня

16:00
Народний дім с.Гірне
18

березня

14:00
Народний дім с.Гірне
25

лютого

13:00
Народний дім с.Добрівляни